Після останнього дзвоника, який пролунав в школах Білокуракинщини, на центральній площі селища Білокуракине відбувся «Зірковий бал». Зібралися випускники 2018 року всіх шкіл району, а також їхні батьки, вчителі, друзі. На святі були присутні голова Білокуракинської райдержадміністрації С.Іванюченко, голова об’єднаної територіальної громади С.Сірик, начальник відділу освіти селищної ради Л.Зубкова, настоятель Свято-Тихонівського храму архімандрит Володимир (Могильний). Всі вони привітали випускників 2018 року і побажали подальших успіхів в житті, в отриманні професії. Після привітань самі випускники продемонстрували кілька танцювальних номерів, станцювали вальс. Окреме привітання лунало на адресу дівчат із танцювального колективу «Грація», більшість із яких саме в цьому році закінчили школу. Найкращим випускникам і випускницям 2018 року були вручені Грамоти та Дипломи.
Юні футболістки з Білокуракинщини взяли участь в першості України з дворового футболу
З 25 по 28 травня 2018 року у Києві проходив фінальний етап першості України з дворового футболу. В ньому брали участь юні спортсмени 2003 – 2004 р.н. На турнір були запрошені і дівчата з жіночого футбольного клубу «КОБРА» смт. Білокуракине. Наші дівчата були єдиною жіночою командою на цих змаганнях. Не зважаючи на різницю у майстерності та рівні підготовки дівчата продемонстрували велику жагу до перемоги, відчайдушно боролися за м’яч на кожному клаптику спортивного майданчику не шкодуючи ні себе ні суперника. Вже після першої гри з командою Дніпропетровської області весь стадіон вболівав за футболісток «КОБРИ». Другим суперником нашої команди стали господарі турніру хлопці з Оболоні. На початку цієї гри дівчата досить пристойно грали та забили киянам чотири голи. У другому таймі хлопці додали у швидкості і довели гру до перемоги. Наступний суперник із Запоріжської області зі стартового свистка почав потужно грати проти наших дівчат і як результат декілька ушкоджень нанесли нашим футболісткам, але ніхто з дівчат навіть і не подумали про заміну і з гордістю довели гру до кінця. Та нажаль нападаюча «КОБРИ» Нізійова Дарина отримала ушкодження, яке не дало їй змогу зіграти у наступному матчі.
На кінець турніру дівчата набрали досвіду і дали справжній бій команді з Волинської області, зігравши з ними 1:1. До речі Волиняни стали у підсумку переможцями турніру.
А команда «КОБРА» отримала від організаторів турніру цінні подарунки, грамоти та дипломи від ФФУ, футбольні м’ячі та купу вражень від турніру і від спілкування з новими знайомими. Нізійова Дарина, за версією вболівальників, стала кращим гравцем турніру.
Честь Білокуракинщини захищали дівчата ЖФК «КОБРА»: Нізійова Дарина, Коваленко Сніжана, Беденко Анна, Муравйова Анна, Сєнченкова Анна, Петрушина Вікторія, Гринченко Вікторія, Бугаренко Катерина та Бурлуцька Ірина.
З нагоди святкування 80-річчя утворення Луганської області 500 танцівників із 80 хореографічних колективів одночасно виконають український танець. Цей факт буде зафіксовано у Книзі рекордів України. Танець-рекордсмен продемонструють 2 червня у м. Сєвєродонецьк.
На Білокуракинщині відбулося свято останнього дзвоника
30 травня у 18 навчальних закладах Білокуракинщини пролунали останні дзвоники, сповістивши школярів про закінчення навчального року. Учні, вчителі, батьки, односельці заполонили сьогодні шкільні подвір’я, аби разом провести у доросле життя випускників та привітати із початком канікул молодше покоління школярів. На святкових лінійках панувала особлива атмосфера, сповнена гарного настрою, зворушливих моментів та приємних емоцій: квіти, дитячі посмішки, учительські настановчі слова й сльози на очах випускників. За доброю традицією, керівники району цього дня відвідали навчальні заклади, аби сказати своє напутнє слово випускникам, подякувати їх наставникам та батькам за виховання молодого, перспективного покоління рідного краю.
У кожній школі Білокуракинщини цього дня також було вручено грамоти та подяки учням, які протягом року брали участь у конкурсах, олімпіадах, змаганнях, та стали призерами. Нехай знання, отримані в школі, неодмінно стануть запорукою вагомих здобутків для випускників, допоможуть їм досягти омріяних вершин у житті.
ПРО ДИМОХОДИ, ВЕНТИЛЯЦІЮ ТА ЗАРОБІТЧАН З БІЛОКУРАКИНСЬКОГО "КОМУНСЕРВІСУ"
По багатоквартирним будинкам білокуракинців почали ходити представники комунального підприємства "Комунсервіс" (керівник - Дзюба О.М.) і перевіряти в квартирах вентиляційні канали (віддушини). За таку "перевірку" вони вимагають сплачувати 30 грн. Але вся перевірка зводиться до того, що перевіряючий просто прикладає до вентиляційного отвору в квартирі якийсь прилад, схожий на звичайний вентилятор. І якщо цей вентилятор не крутиться від тяги, то він каже, що вентиляційний канал забитий. Все! Потім пишиться акт обстеження (якщо сплачено 30 грн.), або не пишеться акт (якщо не сплачено 30 грн.). В чому сенс такої перевірки - не зовсім зрозуміло. До речі, перевіряючий не пред'являє жодних документів, а лише говорить, що він із "Комунсервісу" і прийшов перевіряти вентиляцію.
Пам'ятаю, як раніше такі перевірки проводили газовики. Вони перевіряли не тільки вентиляційні канали, завдяки яким має відбуватись вентиляція приміщення, але ще і димоходи - під опалювальний котел або газову колонку. Тобто те, що найважливіше! Бо саме із-за несправності димоходів найчастіше бувають нещасні випадки та отруєння чадним газом. Зараз же працівники комунального підприємства "Комунсервіс", як видно, цього не роблять, обмежуючись перевіркою лише вентиляційних каналів. В кожній квартирі та будинку, як правило, є хвіртки або просто вікна відкриваються, тим більше влітку. Тому особливої потреби в перевірці саме вентиляційних каналів зараз немає. Якщо і перевіряти - то димоходи, бо газовими колонками (якщо вони є в квартирі чи будинку) люди користуються і влітку.
Крім того, виникає логічне запитання: якщо вентиляційний канал чи димоход забиті, то хто має їх чистити? Згідно законодавству, за все, що знаходиться в квартирі чи приватному будинку, відповідає господар (власник), а те, що знаходиться поза квартирою в багатоквартирному будинку належить ОСББ (Об'єднанню багатоквартирних будинків), якщо таке створено. Тому і витрати по очистці вентиляційних каналів та димоходів, відповідно, мають нести ОСББ. Але керівники ОСББ, як правило, говорять про відсутність коштів із-за низьких тарифів за обслуговування будівель та прибудинкової території та великих витрат на оплату електроенергії, вивіз сміття («Комунсервісом») та оподаткування зарплати. Тому коштів на очистку вентиляції в ОСББ немає. Крім того, кошти ОСББ так чи інакше - це все одно кошти самих жителів багатоквартирних будинків. Тому всі витрати однаково лягають на жителів.
Але іноді можна почути думку, що самі жителі мають чистити димоходи. Це зрозуміло, якщо будинок приватний. Але ж якщо будинок багатоквартирний та має кілька поверхів, то хто буде чистити ці канали? Технічно це не так вже і просто, бо для цього треба мати відповідні вміння та навички. Бо бабця-пенсіонерка (а таких дуже багато в багатоквартирних будинках) не полізе на дах 3-х або 4-х поверхового будинку, щоб почистити свою вентиляцію чи димохід. А найняти людину-спеціаліста, яка це зробить, для неї досить дорого, бо за пляшку самогону (як звикли це робити деякі одинокі пенсіонерки) навряд чи хтось захоче лізти на дах і ризикувати життям. Тому питання із чисткою вентиляції та особливо димоходів в багатоквартирних будинках залишається не вирішеним.
А здирати з людей 30 грн. ні за що, ні про що, як це звикли робити працівники комунального підприємства "Комунсервіс" двічі на рік - ума багато не треба. Все, що вони роблять - це пишуть Акти перевірки. І більше нічого... Але отримують по 30 грн. з кожної квартири. В Білокуракине близько 800 квартир в складі різних ОСББ (Перемога, Мир, Восход, Комфорт і т.д.). Якщо з кожної квартири зібрати по 30 грн, то виходить 24 тис. грн. Та ще й двічі на рік. Всього-на-всього!.. І це не рахуючи приватних будинків. За одні лише Акти перевірок!!! Це і всі їхні витрати. Непоганий бізнес, еге ж?
Але в разі якогось нещасного випадку та отруєння мешканців природним або чадним газом, який мав би вийти через димохід або вентиляційні канали, відповідальності працівники «Комунсервісу» навряд чи будуть нести. Бо їхня відповідь: чистка цих каналів не входить в їхні обов'язки!
А чий же тоді це обов'язок і за що комунальщики збирають з людей гроші?
Білокуракинські гирьовики повернулися з медалями з турніру в Новопскові
26 травня 2018 року смт Новопсков команда гирьовиків Білокуракинського району при активній підтримці Білокуракинської райдержадміністрації взяла участь у відкритому турнірі з гирьового спорту «Старт до чемпіонства 2». У змаганнях взяло участь 11 команд. Спортсмени змінювали на помостах один одного, а вага гирь зі зміною вікової категорії зростала. За результатами змагань Дмитро Іванов, кандидат в майстри спорту у ваговій категорії до 78 кг, з результатом 250 підйомів, посів 1 місце. Олексій Білей в І юнацькому розряді з результатом 200 підйомів виборов бронзу. Володимир Забайрачний в І розряді у ваговій категорії до 78 кг з результатом 140 підйомів посів 2 місце на даному турнірі. Показали хороший результат і юні спортсмени-гирьовики Білокуракинщини, які вибороли почесне ІІІ місце. Це Владислав Іванюченко (І юнацький розряд, вагова категорія 58+ кг) з результатом 140 підйомів та Вікторія Бочарова (ІІІ юнацький розряд, абсолютна вагова категорія) з результатом 20 підйомів. Після закінчення проведення змагань всіх переможців та призерів нагородили грамотами, медалями, вимпелами. Успішне ж проведення цього свята відбулося завдяки зусиллям молоді, яка живе сподіваннями на подальший розвиток здорового способу життя та докладає багато зусиль для популярізації гирьового спорту.
28 травня 2018 року, в день Святого Духа, архімандрит Володимир (Могильний) - настоятель Свято-Тихонівського храму смт Білокуракине, благочинний Білокуракинського церковного округу побував з візитом в Свято-Троїцькому храмі с. Нещеретове.
Біля дверей храму його зустрічали квітами діти, парафіяни, тепло привітав настоятель цієї духовної обителі ієрей Валерій Журавель. Перед храмом ієромонах Тихон (Муравйов) - настоятель Свято-Георгіївського храму с. Курячівка і ієрей Андрій Миронюк - настоятель храму свв. Царствених Страстотерпців смт Білокуракине зробили водосвятний молебень. При цьому читалися молитви, звучали піснеспіви церковного хору, освячувалася вода і окроплялись учасники духовного торжества.
Після цього всі поспішили до храму на богослужіння. Переступивши поріг храму, учасники торжества були приємно здивовані. Всі вони потрапили в царство духовної краси, зелені, квітів.
На свято Святого Духа сюди прибули не тільки парафіяни цього храму, але і представники духовенства і монашества благочиння, гості, паломники.
І хоча храм в селі діє порівняно недавно, але вже має пристойний вигляд: доглянутий, багатий на церковне начиння, упорядкований, наповнений усім необхідним для проведення богослужінь.
Нещеретяне люблять свій храм, піклуються про нього. І це не може не радувати. Настоятель храму ієрей Валерій Журавель за останній час провів величезний обсяг ремонтних робіт за підтримки добровільних і щедрих земляків, спонсорів.
З кожним роком храм змінюється в кращу сторону. У всьому відчувається хазяйська рука батька-настоятеля. А який духовної краси обладнаний іконостас! Це результати праць місцевого жителя, народного художника Луганщини Володимира Дубового. Тому в Божий храм всі входили з особливим трепетним хвилюванням. Адже дні Святої Трійці і Святого Духа - великі свята для віруючих, які не можуть не викликати у людей трепету і хвилювання.
Перед початком богослужіння всі поспішали в центр храму до аналою, щоб прикластися до ікони Святої Трійці, іншим іконам, прикрашених пелюстками троянд і ромашок.
Архімандрит Володимир (Могильний) очолив Божественну Літургію. Йому співслужили ієрей Валерій Журавель - настоятель Свято-Троїцького храму с. Нещеретове і духовенство Білокуракинського благочиння: ієромонах Тихон (Муравйов) - настоятель Свято-Георгіївського храму с. Курячівка, протоієрей Віталій Моргунов - настоятель храму прп. Олександра Свірського смт Лозно-Олександрівка, ієромонах Онисифор (Романюк) - настоятель Свято-Преображенського храму с. Просторне, ієрей Роман Карцев - клірик Свято-Митрофанівського храму с. Дем'янівка, ієрей Андрій Миронюк - настоятель храму свв. Царствених Страстотерпців смт Білокуракине, ієрей Георгій Закусовіч - клірик Свято-Вознесенського храму с. Лизине.
З особливим хвилюванням всі молилися за мир в Україні. Отець-благочинний оголосив Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до єпископату, духовенства, чернецтва і мирянам з приводу ініціатив по «надання автокефалії в Україні». Після цього відбувся Хресний хід, який пройшов від нинішнього храму до місця зруйнованого в роки гонінь на Церкву Свято-Троїцького храму. Сумна це картина... Біля величезних дерев, що є ровесниками зруйнованих храмів, а було їх побудовано в Нещеретовому два: дерев'яний - в 1795 році, і кам'яний - в 1815 році. У роки гонінь на церкву безбожники зруйнували дощенту дивовижної краси старовинний храм. Тепер на цьому місці зяє порожнеча, нагадуючи людям про скорботні часи і великий скоєний гріх.
На пустельному місці знищеного храму нещеретяне встановили великий дерев'яний хрест. За цим святим місцем доглядають парафіяни храму і школярі. Нині ведеться пошук місця поховання священиків біля старовинного зруйнованого храму і благоустрою цього священного місця.
Духовний зв'язок поколінь не переривається і зараз.
Під час свята хрестоходці пройшли навколо поклінного хреста урочистою ходою, а священики в чотирьох місцях прочитали глави з Євангелія, виконали піснеспіви і окропили це святе місце, а також учасників торжества святою водою.
Біля нині діючого храму отець-благочинний виголосив повчальну проповідь. Він привітав настоятеля Свято-Троїцького храму с. Нещеретове ієрея Валерія і прихожан з престольним святом і Днем Святого Духа.
Любов Божа завжди буде оберігати і підтримувати людину, допомагати йому долати життєві труднощі, стійко переносити тяготи, випробування. У наших щирих молитвах до Бога ми відчуваємо Його благодать, підтримку, бажання любити, творити добро. Особливо ця велика сила Господа відчутна під час молитви в церкві. А щоб пізнати цю радість і торжество Святого Духа, треба всім серцем служити Богу і старанно відвідувати храм, брати участь в богослужіннях, Таїнствах Церкви.
Настоятель Свято-Троїцького храму ієрей Валерій Журавель подякував архімандриту Володимиру (Могильному) за сердечні вітання з престольним святом, добрі побажання і соборну молитовну участь духовенства, монашества і прихожан благочиння в урочистостях.
За доброю традицією свято закінчилися трапезою, яку приготували гостинні і хлібосольні парафіяни с. Нещеретове.
27 травня 2018 року, в день Святої Трійці (П'ятидесятниці), в Свято-Тихонівському храмі смт Білокуракине рано вранці передзвін повідомив віруючим про початок в храмі святкового богослужіння. І вони з великою радістю і хвилюванням поспішили в свою духовною обитель - парафіяни храму, гості, паломники.
Парафіяни докладалися на аналої до особливо шанованої в нашому храмі ікони Святої Трійці, щиро молилися, просячи прощення за скоєні гріхи, підтримки і допомоги у вирішенні складних життєвих проблем, а також захисту і порятунку від нападу ворогів, бід, страждань, кровопролиття, протистоянь, злоби, жорстокості, конфліктів. Кожен просив Святу Трійцю встановити в нашій державі мир, порядок, злагоду і любов до ближнього.
Люди з розчуленням молилися, ставили свічки своїм небесним покровителям, відчували величезну духовну радість. До великого свята народження Православної Церкви наш храм змінився до невпізнання. Всі були просто зачаровані красою і пишністю встановленої частини іконостасу. Про це подбав настоятель храму архімандрит Володимир. Його творча діяльність надихає прихожан на добрі справи, а їх не тільки в нашому храмі, але в усьому благочинні з кожним роком стає все більше і більше.
Та й сам духовний настрій в храмі був чудовий. Підлога його вся була встелена свіжоскошеною зеленню, яка видавала неповторний аромат. Храм був прикрашений великою кількістю живих квітів. Вони також були в руках багатьох присутніх на богослужінні, що створювало особливу урочистість свята.
Архімандрит Володимир (Могильний) - настоятель Свято-Тихонівського храму, благочинний Білокуракинського церковного округу очолив Божественну літургію. Проходила вона урочисто. Краса зелені і квітів в храмі, облачення священика зеленого кольору, хвилюючі душу піснеспіви церковного хору, тепло палаючих свічок примножували пишність і урочистість духовного свята. З особливим хвилюванням усі молилися за повернення в Україну мирних часів, просячи Владику Вседержителя напоумити ворогуючих, розтопити злобу в людських серцях і засіяти в них любов і взаєморозуміння.
Після закінчення Літургії була відслужена Велика вечірня свята П'ятидесятниці з читанням уклінних молитов.
Отець-настоятель оголосив Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до єпископату, духовенства, чернецтва і мирянам з приводу ініціатив по «наданню автокефалії в Україні». Потім він виголосив коротку проповідь і привітав усіх прихожан зі святом Святої Трійці.
Порадували присутніх вихованці недільної школи Свято-Тихонівського храму (керівник Е.Я.Подгайко). Вони виступили з короткою концертною програмою, що прославляє Святу Трійцю.
Коли парафіяни підходили до хреста, кожному було вручено свіжий випуск єпархіальної газети «Сєвєродонецький благовісник».
Завершилися духовні торжества спільною трапезою, яка була приготовлена нашими парафіянами. Багато хто з людей пожертвували для неї посильну грошову і продуктову милостиню, за що отець-настоятель висловив сердечну подяку.
У день Святої Трійці архімандрит Володимир (Могильний) здійснив водасвятні молебні в Свято-Петро-Павлівському храмі села Павлівка, в Свято-Скорботному храмі села Олександропіль і в селі Тимошине.
За матеріалами спільноти Храм Тихона Задонського, переклад українською: редакція «БП»
Руслана Супруна призначено координатором діяльності ОУН на Луганщині
26 травня ц. р. у Києві відбулося засідання Проводу ОУН за участю уповноважених представників Жіночого товариства ім. Ольги Басараб і Олени Теліги та Української військової організації.
Учасники хвилиною мовчання вшанували пам'ять довголітнього члена Проводу Українських Націоналістів, провідника Львівської обласної організації ОУН Олега Гринюка.
Голова ОУН Богдан Червак нагородив активістку Жіночого товариства ім. Ольги Басараб Надію Бугай цінним подарунком за її особистий вклад у проведенні Всеукраїнського конкурсу «Українка: жінка-волонтер, жінка-герой». Грамотою ОУН нагороджено голову волонтерської організації «Вежа над Дніпром» Анастасію Корнійчук.
Провід ОУН ухвалив рішення відновити діяльність Луганської обласної організації ОУН та призначив Руслана Супруна координатором діяльності ОУН на Луганщині, а також призначив Володимира Бевза координатором ОУН у Тернопільській області.
Провідником Сумської обласної організації затверджено друга Дмитра Стрижака.
Затверджено низку правильників ОУН, зокрема «Про сплату членських внесків», «Типовий правильник про сплату членських внесків до місцевих структур ОУН», «Про фонд ОУН «Залізний Хрест».
У зв’язку із відзначенням у наступному році 90 річчя із створення Організації Українських Націоналістів затверджено відповідний План заходів.
Ухвалено рішення започаткувати публікацію ідеологічних текстів, які віддзеркалюватимуть світоглядні та ідеологічні засади ОУН.
У зв’язку із призначенням Голови УВО Бориса Гончара заступником командира батальйону ЗСУ і перебуванням його у зоні бойових дій на Донбасі, видано доручення щодо організації та координації роботи із підтримки військового підрозділу, де він проходить службу.
Фестиваль-концерт патріотичної пісні, поезії та танцю в Білокуракине
Фестиваль-концерт патріотичної пісні, поезії та танцю присвячений 80-й річниці з дня утворення Луганської області та 95-й річниці з дня утворення Білокуракинського району, в якому були задіяні 20 сільських клубів та сільських будинків культури району, а також хоровий колектив БЗОШ №1, котрі отримали подяки за участь та за перемогу в різних номінаціях.
ЩО ХОТІЛА - ТЕ І ОТРИМАЛА АБО ЧЕРГОВИЙ ЛОХОТРОН ДЛЯ ПСИХІЧНОХВОРОЇ КУРВИ
Йду сьогодні по вулиці в Білокуракине. Чую, як якась тьотка пристаркувато-пенсійного віку з явно лугандонівським акцентом ламано-кацапською мовою із матюхливими перлами ледь не в кожній фразі голосно говорить по мобільному телефону. Вірніше, навіть не говорить, а кричить. Не знаю, з ким вона говорила і як добре чи погано було її чути на протилежному боці слухалки, але в радіусі, мабуть, кількох сотень метрів саму тьотку було чути добре - аж занадто. І волей-неволею всі, хто в цей момент знаходились неподалік, чули її огидно-надривний голос і поступово стали свідками ще одного чергового лохотрону, в якому жертвою становилась саме ця пристаркувата лугандонівська курва, яка, як стало зрозуміло з її галасливої розмови по телефону, потрапила на гачок до шахраїв. А суть її розмови зводилась до того, що хтось на протилежному боці слухалки розпитував її про реквізити банківської картки - номер рахунку, на кого вона оформлена (прізвище по батькові) та якісь ще реквізити та коди. Було видно і чути, що жінка схвильована і сильно стурбована, бо їй прийшла якась смс-ка про блокування рахунку, а потім хтось зателефонував і почав розпитувати про реквізити картки. І вона, не довго думаючи, з переляку почала все розповідати, галасливо кричучи в слухалку. Було видно, що вона приїхала з окупованої території в Білокуракине за пенсією, але щось сталось із її банківською карткою. Вона кричала в слухалку на всю вулицю, вимагаючи від когось повернути їй гроші, а у відповідь її хтось заспокоював і поступово випитував інформацію про картку та про неї саму. І вона все розповідала...
Не знаю, чи зрозуміли, крім мене, зміст її розмови інші люди, що в цей час знаходились неподалік, але ніхто їй навіть нічого не сказав. Чи то не хотіли чипати явно не при здоровому глузді тітку, яка репетувала та матюхалась по-кацапські, викликаючи лише огиду та неприязнь, чи то просто чекали, чим все закінчиться і намагались не звертати на неї особливої уваги. Але ніхто їй навіть не зробив жодних зауважень щодо галасливої розмови з використанням нецензурних перлів великого "рускава язика" на всю вулицю. Хтось просто подумки посилав її подалі і чекав, коли вона нарешті заткнеться. Бо, насправді, нікому не було жодного діла до її проблем та нездорової психіки.
Не знаю, чим закінчилась її галаслива розмова по мобільному телефону, бо я пішов геть. Але було зрозуміло, що комусь сьогодні пощастило знайти чергову пристаркувату психічнохвору дурепу, яку вдалось розвести на кілька тисяч гривень.
Ті, хто нещодавно закликав в Україну війну і кричав: "путін, пріді!" нарешті отримали те, що хотіли: війну і повернення суворих 90-х, беззаконня та безправ'я, лохотрони та рекет.
І навряд чи хтось допоможе цій старій дурепі, яка ще хоче пожити і на українську пенсію, і на лугандонівсько-московські подачки у вигляді гумдопомоги та мізерних пенсій... Що хотіла - те і отримала!..
Гирьовики з Просторого привезли додому медалі з чемпіонату світу
19 травня відбулося відкриття Чемпіонату світу серед юнаків та дівчат 2000-2002 р.н., Чемпіонат Європи по гирьовому спорту серед ветеранів та перший Чемпіонат серед спортсменів із інвалідністю. Змагалися за перемогу майже 70 учасників із різних країн. Взяли участь у даному чемпіонаті і гирьовики з с.Просторе Білокуракинського району, які виступали у складі збірної України.
Україна виборола перше загальнокомандне місце у даному чемпіонаті. Гирьовики з Білокуракинщини показали високий рівень підготовки та вибороли 3 золотих та одну срібну медаль. Здобували перемогу для України Урозалієв Роман (вагова категорія 70 кг), який завоював 2 золотих медалі: у ривку з результатом 131 підйом (вага гирі 24 кг) та у поштовху з результатом 61 підйом 24 кг гирі. Гармаш Вероніка (вагова категорія +60 кг) з результатом 126 підйомів 16 кг гирі у ривку виборола 1 золото. Зовсім трохи не вистачило сил для абсолютної перемоги Головченко Віолеті (вагова категорія 60 кг), яка посіла друге місце з результатом 112 підйомів 16 кг гирі, отримавши срібну медаль на чемпіонаті світу серед юнаків та дівчат у ривку. Підготував юних спортсменів для участі у змаганнях тренер команди – Володимир Чижевський. Команда щиро вдячна спонсору цієї поїздки – Максиму Васильєву, якого було нагороджено дипломом за особистий внесок в організацію, проведення чемпіонату світу з гирьового спорту серед юнаків та дівчат та відкритого чемпіонату Європи з гирьового спорту в окремих вправах, популяризацію українських національних традицій та сприяння розвитку гирьового спорту у світі. Вітаємо наших земляків з великими перемогами та бажаємо подальших успіхів!
Парламент Білокуракинської ЗОШ І-ІІІ ст.№1 активно продовжує акцію “Будь сильним — донеси своє сміття до смітника!” Білокуракинці, приєднуйтесь до нас!
В Білокуракинській ЗОШ І-ІІІ ст.№1 пройшов тиждень «Україна - держава європейська». Були проведені: виховні години «Європа - наш спільний дім», години спілкування «Толерантність - головна риса європейської спільноти», фотовиставка «Ми - європейці!», євровікторина «Країнами Європи» та засідання англомовного клубу «Віртуальна подорож до Великої Британії». Всі заходи були направлені на поглиблення знань учнів про Європу, формування європейського світогляду, підвищення громадянської культури.
Єдиний раз я бачив білого вовка в дитинстві. Було мені років 6-7, здається, ходив уже в школу, в якій директорував батько. Жили ми тоді в післявоєнному глухому степовому селі в Білокуракинському районі, що на Луганщині, далеко від шосейної і залізної доріг, електрики, радіо та інших благ цивілізації.
У село ночами забрідали вовки. Пригадується пізній зимовий вечір, лише сопе в колисці молодший братик. Батько в кутку за столом при світлі гасниці згорбився над зошитами, мама на лавочці біля печі штопає мені розірвану штанину, я примостився поруч, слухаю її казки, до яких дуже охочий. В хаті напівтемрява, тепло, в грубці ще не перегоріло, щось потріскує, з піддувала по стінці стрибають червоні відблиски, мирно цокають ходики біля дверей, а за вікном біло-біло від снігу, лютує мороз, повний місяць ліхтариком зависнув над двором і там світло, як вдень.
Раптом в сінях, де ночує наша собака Жулька, чується гавкіт, попискування і легке скреботіння у вхідні двері, ніби кимось наляканий собака проситься до хати. Я підходжу до вікна і завмираю від здивування: посеред двору в місячному сяйві застиг здоровенний білий собака, опустивши голову, так, немов до чогось принюхується на снігу. Потім різко закидає морду до місяця, і чується виття, протяжне і моторошне.
- Собака... чужий собака! - оторопіло кричу я. - І такий величезний!..
Батько з матір'ю вже стоять поряд, теж дивляться у вікно.
- Це не собака, сину, - спокійно пояснює батько, обіймаючи мене за плечі. - Це вовк... Причому досить рідкісний різновид для нашого краю - альбінос. Ну, нічого, я тобі зараз повию, мерзотнику!..
Рвучко крокує до ліжка і зриває зі стіни одну зі своїх двостволок. Мама повисає у нього на руці:
- Заради Всіх Святих, не роби цього, - просить тихо, благаючи. - Може, це той самий, який пощадив Мар’юшку з дитинчам. Кажуть, перевертень...
- Ось і ти туди ж, - докірливо гмикає батько. - Наслухалася бреднів і повірила. А ще вчителька...
Він якийсь час ще постояв в роздумах, потім повернув рушницю на місце.
- Гаразд, якщо вже так просиш...
Ми всі знову дивимося у вікно, однак у дворі нікого немає, ніби й не було, ніби все привиділося, тільки так само ясно світить місяць, цокають ходики, і заспокоїлася в сінях Жулька. Кожен, як і раніше, займається своєю справою, ну, а я, почувши про перевертня, тепер докучаю матері: розкажи та розкажи.
- Ось, нині і дитя, - незлобливо і, здається, більше для порядку, бурчить батько. - Темний народ у нас ще, забитий... навигадують всякого, а потім же і вірять в нього.
- Про перевертня, може, ти і правий, - погоджується мама. - Ну, а те, що Мар’юшка залишилася живою і здоровою, як і її дітлахи, що білий вовк став їх рятівником... У війну це сталося, синку, тебе тоді й на світі ще не було. Зима, холодно. І ось іде ця сама Мар’юшка, з нашого села в сусідню Раївку. На руках закутаний однорічний синочок, а іншого, приблизно твого віку, вона веде за руку. А вовків тоді було в окрузі!.. І ось йдуть вони, значить, степом, як раптом, нізвідки не візьмись - вовки, ціла зграя. А ватажком у них - здоровенний білий вовк. Сіли віддалік півколом на дорозі, сидять, чекають, коли підійдуть люди. Мар’юшці одночасно з дітьми-то що робити? Ось вона, попереду, - смертинька з вовчим оскалом, адже всіх розтерзають звірі, нікого не помилують. Подумала, подумала, та й надумала зробити так, щоб хоч хтось уцілів.
- І що ж вона надумала?..
- А то й надумала... - зітхає мати. - Поклала, як було, однорічне дитятко на шлях, а сама старшенького синочка за руку і ходу назад. Тільки чує: наздоганяє їх хтось. Обернулась - а це той самий білий вовк. Обігнав, загородив дорогу, і як би підштовхує, що б повертали туди, куди йшли. Вони і повернули, повернулися в супроводі білого вовка до залишеної дитини. Страху, зрозуміло, натерпілися: думали все - заодно всіх зжеруть вовки! І ось, уяви, картина така - це мені потім сама Мар’юшка розповідала - зграя, як сиділа, так і сидить на місці, а ватажок, не поспішаючи, підійшов до жінки, обнюхав її, підняв голову і довго, начебто з докором, уважно дивився їй в очі. Потім підійшов, помочився їй на ногу, завив протяжно, з надривом як би, і кинувся геть. І вся зграя, не заподіявши нікому шкоди, слідом за ним. Ось і вся історія. Тільки з того часу стали часто помічати люди в окрузі білого вовка. І говорити, що це перевертень.
Спекотним серпневим після опівденним сонцем мене, дванадцятирічного, вела мама на залізничну станцію Катран - влаштовувати в Южнодолжанську школу-інтернат. Ні попутних підвод, ні машин не трапилось, ось і тупотіли босоніж запиленою степовою дорогою з вузликами за плечима, з нехитрим дорожнім скарбом і туфлями в руках. Пам'ятається, кивав нам капелюшками соняшник, сонце пекло немилосердно, і дорога, яка губилася десь далеко в тремтячому мареві, здавалася нескінченною. Приблизно на півдорозі присіли ми перепочити в тіні лісосмуги. Трохи осторонь - Курячівські ліси.
- А що, мама, - питаю боязко, - в лісах, мабуть, і вовки водяться?
- Напевно, водяться, синку.
Вона довго мовчить, ніби зважує, чи говорити, потім стомлено так, з ледь помітною усмішкою:
- А пам'ятаєш той зимовий вечір, коли ми білого вовка у віконце побачили? Так ось, десь через тиждень-другий, йшла я додому через поле і зустріла білого вовка. Стоїмо і дивимося: я на нього, він на мене, а у мене вся душа в п'ятки. І ось кажу йому тихо-тихо, як бабуся ще вчила: "Іди своєю дорогою, молодець, а я - своєю. У тебе свої дітки, у мене - свої". Так і розійшлися по-доброму, хоча всю дорогу до села я була сама не своя і все оглядалася - чи не женеться за мною звір. Правда, бабуся навчала мене і в тому, що вовк ніколи не кинеться на першу і останню дитину в сім'ї. А я і була останньою. Хоча... Інший раз мислилося: а може, це той самий білий вовк, якого я у батька відмолила? Може, відчував, хто його рятівниця, тому і не зачепив, як думаєш?..
У культурі будь-якого народу є речі, які яскраво відображають його особливу національну традицію. Вишиванка - яскравий приклад і підтвердження цьому. Започаткований у 2006 році всесвітній день вишиванки, який відзначається в третій четвер травня, з кожним роком збирає все більше поціновувачів свята. І хоча його сутність зводиться до абсолютно простого вчинку — одягнути вишиванку і в ній піти на роботу чи на навчання, святковий настрій панує всюди. Люди в День вишиванки завжди піднесені та усміхнені, адже в стародавньому одязі закодовано багато символів сили, добробуту, краси та оберегів. Зодягаючи вишиванку українці в черговий раз виражають свою національну та громадянську позицію, культурну освіченість та духовну свідомість.
17 травня білокуракинці різного віку підтримали День вишиванки, вдягнувши національний український одяг. В садочках, школах, державних установах, організаціях, на підприємствах – скрізь відчувався дух єдності та патріотизму. Нехай кожній сім'ї цей день подарує мир, любов та злагоду. Носіть вишиванки з гордістю, тому що це наша історія та культурне надбання, яке є тільки у народу України.
Виставка робіт Письменної О.М. в краєзнавому музеї
До Всеукраїнського дня вишиванки в КЗ «Краєзнавчий музей» відкрилася персональна виставка робіт Народної майстрині Луганщини Письменної Олександри Михайлівни. За участю школярів та гостей із міста Броди проведені акції «Огорнемо музей рушниками!» та «Зшиваємо Україну разом!». Проведені цикл тематичних екскурсій та лекцій «Два кольори українського рушника», «Вишиванка – генетичний код нації». Виставка буде працювати в музеї протягом місяця.
ПРО РЕМОНТ ДОРІГ В СЕЛИЩІ АБО НАВІЩО ВИСОКІ ТОПОЛІ В БІЛОКУРАКИНЕ
Нещодавно бачив, як в Білокуракине на одній із вулиць ремонтували дорогу місцеві комунальники (керівник Дзюба О.М.). Хоча працювали, скоріше за все, якісь підрядники, але за договором із "Комунсервісом". Так от, проводився ямковий ремонт автодороги, але асфальт вони укладали в ями після того, як пройшов дощ. Відповідно, на самій дорозі ще стояли чималенькі калюжі, які автодорожники намагалися "видути" спеціальним пристроєм, а потім заливали смолою і засипали туди асфальтову суміш. Але повністю "видути" воду з ям у них не виходило, і, відповідно, асфальт укладався фактично у воду.
По вулиці йшов якийсь місцевий житель і побачив таку роботу автодорожників. Він був в повному шоці.
- Та чи ви довбойоби?!! - підійшовши ближче, не стримуючи своїх емоцій, вигукнув цей чоловік. - Що ж ви, підараси, робите? Хто ж так асфальт кладе?!!
Чоловік лаявся, матюкався, плювався, хапався за голову. Але на нього ніхто не звертав особливої уваги. Він продовжував емоційно висловлювати свої думки і відношення до такого ремонту автодороги.
- Ідіоти!! Дураки! Та такий же асфальт і місяця не протримається!.. Довбойоби, блядь!.. В сраку собі подуйте, суки!! За людські гроші - і таку хуйню роблять!!!
Він ще кілька хвилин поматюкався і пішов геть. А автодорожники продовжували класти асфальт в ями з водою, як наче так і треба...
До речі, трохи пізніше біля автодорожників з'явився і сам керівник "Комунсервісу" Дзюба О.М., який чудово бачив, як кладеться асфальт. Але, як видно, не робив жодних зауважень працюючим, і вважав, мабуть, що все робиться правильно. Асфальт має кластись саме у воду!
Кажуть, що такий ямковий ремонт робиться лише на один рік, а потім треба знову дорогу ремонтувати. Але ж, якщо класти асфальт у воду, то він протримається в кращому випадку пару місяців. Та це мало турбує місцеву владу. Бо, якщо є погані дороги, завжди буде необхідність їх ремонтувати. І це досить вигідна справа. Бо кожного року необхідно буде вишукувати кошти для чергового ямкового ремонту дороги. А значить, буде привід і можливість частину грошей вкрасти, і при цьому деякі люди будуть забеспечені роботою, а деякі отримають непогані відкати. Отакий собі бізнес!
Зверніть увагу - так робляться дороги практично на всіх вулицях в Білокуракине! Навіть якщо роблять капітальний ремонт дорожного покриття, то обов'язково якісь ділянки або недоробляються, або пропускаються, або робляться як-небудь. Здається, це робиться спеціально, щоб вже через рік-два (або і раніше) можна було піднімати питання про черговий ремонт дороги із відповідним виділенням коштів на такий ремонт. А значить, можна буде знову красти, красти і красти...
В центральному парку селища Білокуракине біля огорожі вздовж вулиці Історичної ростуть величезні тополі, які були висаджені, здається, ще на початку закладення парку. Висота їх метрів по 40, якщо не більше. Загальна їх кількість - близько 25 дерев. Тополі високі, стрункі, з білими широкими і міцними стовбурами. Коли дує вітер, вони шумлять своїми розлогими вітами, колихаються, поскрипують, наче велетні, спостерігають з висоти за всім, що робиться довкола.
Кажуть, що в роки Другої світової війни, коли німецькі війська окупували Україну, вони найчастіше вішали людей саме на тополях, бо вони росли в кожному місті та селі. Дерева високі, гілля розлоге та зручне...
Не дарма ж такі високі тополі місцева влада намагається вирубати на всіх вулицях та провулках нашого селища...
Я давненько вже приглядаюсь до цих тополь в центральному парку Білокуракине. Здається, що знадобляться вони ще нам, ой, як знадобляться...
Радісно та гостинно зустрічали військові, які несуть службу на території нашого району, делегацію Бродівського району Львівської області. Адже ці люди – це їх земляки, які приїхали сьогодні підтримати дружнім словом та теплою посмішкою. Військові з задоволенням показали учням Пеняківського навчально-виховного комплексу з чого складається їх повсякденна служба. Діти висловили щирі слова пошани, гордості за їхню мужність, силу духу. А бійці навзаєм залишили духовний слід у кожного учня, підписавши та подарувавши на згадку Прапор України та незабутні враження.
Для широкого залучення учнівської молоді до систематичних занять туризмом та в рамках Меморандуму про співпрацю між Бродівським районом Львівської області та Білокуракинським районом Луганської області 15-16 травня проходить чемпіонат Білокуракинського району з техніки пішохідного туризму до Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У ньому беруть участь команди шкіл району, кожна з яких складається з 12 школярів 8-10 класів, а також гості – команда учнів з Пеняківського навчально-виховного комплексу Бродівського району Львівської області. Сміливість, швидкість та стійкість цими днями учасники продемонструють, проходячи наступні етапи: навісна переправа через яр, подолання перешкоди з використанням підвішеної мотузки, переправа через яр по колоді, в’язання туристичних вузлів, конкурс на встановлення туристичної палатки тощо.
14 травня на спорткомплексі «Здоров’я» розпочався районний етап Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри "Сокіл" ("Джура"). Метою змагань є реалізація завдань дитячо-юнацької військово-спортивної патріотичної гри Українського козацтва "Сокіл" ("Джура") щодо поширення військово-спортивного та національно-патріотичного виховання серед української молоді на основі козацьких традицій. Україна нині потребує свідомих, вихованих молодих громадян, сильних як духовно, так і фізично. Тому програмою змагань передбачено перевірку вмінь зі стройової, тактичної, туристичної підготовки, основ захисту життя, знань з історії українського війська.
Цього річ участь у змаганнях взяли вісімнадцять команд району та гості Білокуракинщини – рій Пеняківського навчально-виховного комплексу Бродівського району Львівської області.
Команди розташували свої намети на виділених для таборування територіях та о 9:00 вишикувались для святкового відкриття гри. Урочистості розпочалися підняттям Державного Прапора України під звуки Гімну України. З вітальним словом до присутніх звернулися голова райдержадміністрації Сергій Іванюченко, голова Білокуракинської селищної ради Сергій Сірик, військовий комісар Білокуракинсько-Троїцького ОВК Едуард Кострицький, начальник відділу освіти Білокуракинської селищної ради Любов Зубкова та гості нашого району – голова Бродівської районної ради Євген Швед, який очолив делегацію з Бродівщини. Всі вони побажали учасникам змагань показати найкращі результати та насолодитися грою.
Вітаємо команду "Отамани" Білокуракинської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 за зайняте ІІ місце в районному етапі дитячо-юнацької військово-патріотичної гри "Сокіл"("Джура"). Ви найкращі!
Катерина Дроздова - "Міс Чарівність" на конкурсі Міс Луганщина-2018
Титул "Міс Чарівність" на конкурсi "Міс Луганщина - 2018", що вiдбувся 12 травня 2018 року в Сіверодонецьку, здобула наша землячка - 16-річна Катерина Дроздова!
Юні туристи Луганщини – призери Кубку України з велосипедного туризму
З 4 по 7 травня 2018 року в м. Буча Київської області відбувся Кубок України серед юнаків з велосипедного туризму. В змаганнях взяли участь 23 команди юнаків старшої і молодшої вікових груп з різних регіонів України. Луганську область представляла молодша група гуртківців Луганського обласного центру дитячо-юнацького туризму і краєзнавства у складі:
- Сілкина Дмитра, Шутя Дмитра, Тимофєєвої Анни - учнів 8 класу Білокуракинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 Білокуракинської селищної ради;
- Шевченка Дмитра, Кустова Реваза – учнів 8 класу Кремінської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 Кремінської районної ради;
- Дівенок Ірини - учениці 8 класу Сєвєродонецької СЗШ І-ІІІ ступенів №12 Сєвєродонецької міської ради.
Підготували команду до змагань працівники ЛОЦДЮТК Вертеленко Олександр і Болкун Олександр.
У програму Кубку України входили змагання на дистанціях: вело-ралі (командні змагання) і комплексна дистанція (особисто-командні змагання). Розпочався Кубок з велосипедного туризму зі змагань на комплексній дистанції, до якої входили складні траси велокросу, тріалу та «фігурне володіння велосипедом».
В особистому заліку серед юнаків на дистанції «Тріал» Силкін Дмитро посів ІІ місце, а серед дівчат на дистанції «Велокрос» ІІІ місце зайняла Тимофєєва Анна.
На складній і довгій дистанціях вело-ралі команди за легендами та по картам прокладали 35-кілометровий маршрут по ґрунтовим і лісовим дорогам з різноманітними перешкодами і завданнями: рух по бездоріжжю, крутий підйом, піщана ділянка, подолання броду, орієнтування за допомогою карти, переправа через річку по колоді, рух за азимутом, надання першої долікарської допомоги та інше. В запеклій боротьбі команда Луганської області поступилася переможцям лише одну хвилину і посіла ІІ місце.
В загальнокомандному заліку Кубку України з велосипедного туризму команда Луганської області зайняла ІІІ місце серед команд молодшої вікової групи.
Вітаємо юних спортсменів з високими досягненнями та бажаємо подальших успіхів!
Нарада з підготовки до проведення військово-патріотичної гри «Джура»
10 травня голова райдержадміністрації Сергій Іванюченко провів нараду з питань підготовки до проведення районного етапу Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»).
Цього річ захід проходитиме 14 травня. У програмі передбачені комплексні командні ігри військово-спортивного, культурно-інтелектуального, національно-патріотичного спрямування. Метою змагань є реалізація завдань дитячо-юнацької військово-спортивної патріотичної гри Українського козацтва «Сокіл» («Джура») щодо поширення військово-спортивного та національно-патріотичного виховання серед української молоді на основі козацьких традицій. В свою чергу 15-16 травня відбудеться чемпіонат району з пішохідного туризму серед учнівської молоді.
В ході наради були детально розглянуті проблемні питання щодо особливостей проведення та матеріального забезпечення, а також оснащення для конкурсів гри «Сокіл» («Джура»). При підведенні підсумків усі учасники заходу мали змогу висловитись з того чи іншого питання, надати власні пропозиції або побажання щодо організації гри на різних етапах.
Покладання квітів на братській могилі загиблих воїнів в Білокуракине
В Білокуракине на братській могилі загиблих воїнів громадськість поклала квіти. Участь в заході приймали керівники Білокуракинської об'єднаної територіальної громади на чолі із головою селищної ради Сірик С.В. та працівники.
9 травня в смт Білокуракине відбувся урочистий мітинг, присвячений 73-й річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У ньому взяли участь керівництво району, делегації установ та організацій, учнівська молодь, громадськість. Учасники мітингу колоною пройшли до меморіалу «Скорботна мати», де відбувся урочистий мітинг. З щирими вітаннями до присутніх звернулися голова райдержадміністрації Сергій Іванюченко, голова Білокуракинської ОТГ Сергій Сірик, директор Департаменту економічного розвитку торгівлі та туризму Луганської обласної державної адміністрації Сергій Медведчук, заступник голови первинної ветеранської організації Анатолій Воропай, народний депутат 4 скликання Микола Гапочка та народний депутат 7 скликання Сергій Гончаров, настоятель Свято-Тихонівського храму, благочинний Білокуракинського округу Сєвєродонецької єпархії архімандрит Володимир, учень Білокуракинської ЗОШ №1 Костянтин Акименко. Після цього відбулося театралізоване дійство у виконанні колективу «Експромт».
На завершення мітингу учасники вшанували пам’ять загиблих у роки Другої світової війни хвилиною мовчання та поклали квіти до підніжжя «Скорботної матері», бюстів Героїв Радянського Союзу, пам’ятного знаку воїнам-інтернаціоналістам. По завершенню мітингу на площі Шевченка відбувся святковий концерт.
Покладання та мітинги відбулися на всій території району.
І живуть у пам’яті народу Його вірні дочки і сини, Ті, що не вернулися з походів Грізної, великої війни.
9 травня - День Перемоги! Кожного року несемо ми квіти до могил загиблих. Несемо з вдячністю в серцях. І, хоч все далі відходять грізні роки Другої Світової війни та не згасає пам’ять про тих, хто приніс на вівтар Великої Перемоги своє життя, хто поліг у боях заради щастя інших.
8 травня - день поклоніння, встановлення поваги і шани усім борцям проти нацизму. Вся Європа, весь світ в цей день вшановують пам’ять загиблих у Другій світовій війні. І розквітають біля сердець жителів планети мальовничі червоні маки – символ пам’яті і скорботи.
Пізнього вечора в День пам’яті та примирення 8 травня в смт Білокуракине відбулася свічкова хода. В ній взяли участь керівництво та гості району, делегації організацій та установ району, учнівська молодь, громадськість. Учасники заходу організованою колоною з квітами та лампадками в руках пройшли по вулиці Парковій, Алеєю Героїв до меморіалу «Скорботна мати», віддаючи данину пам’яті всім тим, хто поклав своє життя та здоров’я на вівтар Перемоги. Настоятель Свято-Тихонівського храму архімандрит Володимир (Могильний) справив панахиду за загиблими у роки війни. Біля вічного вогню учні склали з лампадок «свічу пам’яті»», аби ніколи війна не прийшла на нашу землю. Ця чудова традиція яскравий доказ того, що люди пам’ятають, шанують, щиро вдячні тим, хто виніс на своїх плечах пекло Великої Вітчизняної війни, хто віддав своє життя в ім’я майбутнього та власною кров’ю захищав кожний клаптик нашої рідної землі. Подібне дійство відбулося на кожній території сільських та селищних рад району.
Як тільки вберуться у чарівні білі квіти сади навесні, в бузкових кущах заллються піснями солов'ї, а вся земля випромінює радість, нестримну жагу до життя, в такі дні ми відзначаємо великі свята - День пам'яті і примирення та річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Данину пам'яті, віддають у ці дні у всьому світі.
Відбувся урочистий мітинг-реквієм, присвячений Дню пам'яті, примирення та вшанування загиблих у Другій світовій війні, в якому взяли участь учні Білокуракинської ЗОШ І-ІІІст. №2 та організації селища.
«Пахне рідне село : і цвітінням лугів, і роздоллям небес, і піснями гаїв, і полями, де сонячне світить чоло – пахне цвітом село…»
За традицією, 6 травня , мешканці села Курячівка та Хоменкове Перше відзначають День села. Саме в цей день з'їзджаються до свого рідного куточка люди, які тут народилися, виросли, де відчули справжню материнську ласку та турботу, цінні поради батька. В цей день село, як завжди, радо зустрічає гостей.
Свято розпочалось із розважальної програми. В обідню пору, біля Курячівського СБК, зібрались місцеві жителі та гості від старого до малого. Всі бажаючі мали змогу взяти участь в змаганнях, де переможці отримували цікаві подарунки.
До урочистого концерту підійшли з творчістю та гумором. Адже таке дійство у селян буває раз на рік. Ведучі концерту від усього серця вітали теплими словами односельчан. Згадали і тих хто народився в цьому році в селі, і хто став на весільний рушник.
Із теплими словами до своїх односельців звернулася староста села Курячівка Хоменкове Перше Кучерява Ольга Петрівна, та Білокуракинський селищний голова Сірик Сергій Іванович. Вітаючи односельчан зі святом, Ольга Петрівна, подякувала тим людям, які небайдужі до проблем громади та беруть активну участь у житті села, зокрема, тим, хто допомагав під час підготовки до свята. Також, побажали селу розквіту, міцного здоров’я та добробуту громаді, наголосивши, що такі свята дають людям надію на краще життя і спонукають вірити в себе і у свої можливості.
Весело було і малечі, адже можна було розважитися на різних атракціонах, батутах, скуштувати солодкої «вати», прийняти участь у шоу «Мильних пузирів»…
Всіх частували польовою кашею, солодкими напоями. А також було проведено розіграш святкової лотереї супер- приз - «Мультиварка».
Дискотека, забави, усміхнені обличчя – свято відбулося на славу. Гуляло село, танцювало, співало. А над вечір усіх вразив яскравий салют.
Свято відбулося за підтримки Білокуракинської ОТГ, Білокуракинського відділу культури Білокуракинської ОТГ, всіх землекористувачів громади.
7 травня 2018 року учнями Білокуракинської ЗОШ №1 проведено акцію «Діти за мир!». В рамках заходу - конкурс малюнків «Нам потрібне мирне небо!», концерт патріотичної пісні. Учасники акції роздавали перехожим виготовлених ними голубів, птахів злагоди і єднання, якими продемонстрували прагнення кожної дитини до миру як в Україні, так і у всьому світі.
Якщо ви раптом будете проходити чи проїзджати по заплаві річки Білої неподалік випаленої місцевими паліями землі і почуєте трупний запах - не дивуйтесь і не хвилюйтесь! - Це нормально!. Просто в деяких рівчаках разом з очеретом живцем згоріли дикі птахи та тварини - фазани, бобри, видри... Зараз їхні обуглені тільця лежать на спекотному сонці і розкладаються.. Тому і стоїть трупний запах ледь не біля кожного рівчака...
Отакі наші люди - добрі і хазяйновиті... Завжди палять хмиз разом з очеретом, травою та птахами і тваринами. А головне - люблять природу та живих істот в заплаві річки Білої...
В наших местах, будто по заказу к 9 Мая распускается сирень. Идёшь по поселку, что по саду, какой только нет - обыкновенная, персидская, венгерская, китайская - сиреневые, белые, розовые, красные тяжелые гроздья свисают из-за заборов, колышутся, когда дунет ветерок, словно руками приветливо машут, встречая захожих у калиток, запруживают душистым ароматом скверы. И на сам праздник в центральном парке, где из года в год проходят торжества, и вспыхивает Вечный огонь, на гранитном постаменте «Скорбящей матери», заваленном горой тюльпанов, роз, гвоздик, тоже больше всего сирени. Кладу свою и я. А пока иду в сутолоке празднично принарядившегося люда туда, где из самой рани гремят из репродукторов боевые марши, ворошу в памяти былое, столкнувшись мысленно с теми, кто приближал победу, кто вынес на себе всю тяжесть лихолетья, кто отстоял мне и таким же послевоенным пацанам жизнь.
Вспоминается и другое, как галдящей оравой выуживали из речушки Нагольной наши и чужие пробитые заржавленные каски, винтовки, патронные ящики, как в оврагах, посадках и Картамышанском лесу находили боеприпасы, как долго прятал в сарае кожаную офицерскую сумку с вполне боеспособным «Вальтером» и сигнальным фонариком «Даймон» (впоследствии пистолет отобрал отец), как играл с ребятней в «войну», и то, почему перестал. Это уже после того, как мужики под вечер на дерюжке принесли с луга что-то окровавленное, безжизненное и бесформенное, совсем не похожее на закадычного моего дружка-заводилу, белобрысого Леньку, или то, что от него осталось. Нашел, как потом выяснилось, противотанковую мину, разряжал, бросив в костер, еще и меня подбивал, чтобы вместе. И я бы тоже там был, да мать наказала встретить из череды корову. А ведь Леньке на ту пору не стукнуло и десяти.
А может, прикидываю, отошел от той «войнушки» чуть раньше, когда прямо с урока унесли на носилках Египтянина? Это у нашего историка, высокого и худого, чуть глуховатого, прозвище было такое. Во внешнем облике и впрямь имел что-то египетское - темно-курчавый, смуглый, - а все же прозвище получил главным образом потому, что был безумно влюблен в ту заморскую державу, едва ли не на каждом уроке к месту и не к месту поминая что-нибудь из седых ее древностей. Мы-то, школяры, не знали, что с Одера носил Илья Антонович (так звали учителя) осколок под сердцем, а врачи не брались оперировать. В общем, прибежавшая по вызову местная фельдшерица бывшему комбату уже не понадобилась.
А ещё в памяти дядя Тихон, или Тиша, как его прозывали, горевший в танке безногий инвалид, добрейшей души человек, всегда угощавший сельскую детвору «подушечками» - а других конфет мы тогда не знали. Частенько посиживал с мужиками за тем самым хмельным делом под сельмагом, переоборудованном из обычного колхозного амбара, в котором хозяйствовал тоже бывший фронтовик Юхим Скиданенко. Помню и песню перебравшего Тиши, когда увозила его на низкой деревянной платформе на колесиках-шарикоподшипниках тетя Полина, жена: «Когда вперёд пошлет товарищ Сталин и первый маршал в бой нас поведет...».
Все то детство, Плахо-Петровка, а ведь случилась в жизни ещё и Лутугинская школа-интернат, а там длинные, растягивавшиеся на весь урок воспоминания фронтового шофера с неизменным «А вот ещё был случа́й» с ударением на последнем слоге. Некий невысокий, лысый, пожилой Иван Иванович преподавал у нас автодело - матчасть, правила движения, вождение, - однако вместо этого, что ни урок - война, спящая подо льдом Ладога, дорога жизни к блокадному Ленинграду, охотящиеся за грузовиками вражеские воздушные асы. И пошло: «Он, гад, на бреющем... а я по тормозам... а он... а я...». Теперь-то, спустя годы, понимаю: те незабываемые уроки нам, подросткам, были гораздо важнее и нужнее оговоренных учебной программой, потому как являлись уроками мужества и храбрости, сея в неокрепших душах чувство Родины.
И дальше, дальше тоже жизнь среди тех, кто прошел Вторую мировую, кто знавал её, подобно мне, не понаслышке. Середина шестидесятых, после службы в армии - редакция белокуракинской «районки» по ул. Кирова, в бывшей крестьянской хате под камышом. Из работавших там на ту пору пятерых мужиков четверо – фронтовики: редактор, его зам, завсельхозотделом, фотокор. Разные и внешне, и по характеру, а что объединяло: примерно одногодки, ну и любители этого самого... крепко заложить за ворот и на службе, и после; впрочем, эту слабинку списывал я на войну, ведь такое прошли...
Единственный, кто знал меру и приструнивал подчиненных, был Тарасенко Иван Владимирович, редактор. «Всего-то, - признавался, - и помню раза два в жизни, чтобы надирался в стельку. А сколько знавал тех, кто загнулся от хмельного дурмана совсем молоденьким! Вот и в войну... Крым... отступление. Наткнулись на государственные винные подвалы, там здоровенных дубовых бочек не считано. И пошло... Тыркнул из автомата ли, нагана, продырявил ёмкость, рот под струю, не то... следующую… А что, мол, беречь, все равно завтра враг тут будет? Не поверишь, по колено в вине бродят, и тут же падают, тонут и мрут, как мухи. Э-э, парень, война - не одни подвиги...» И то тоже для меня было уроком.
А что касается подвигов... Был ведь уже не сопливым пацаном, да и вовсе не о них пытался услышать; хотелось понять, что чувствует человек на войне в крайней ситуации, на грани риска, перед лицом смерти, чем руководствуется, принимая то или иное решение, да и вообще, что такое война. И если спрашивал совета у фронтовиков, руководствовался не столько их возрастом, сколько тем, чего не имел сам: пережитого фронта, горьких утрат, опыта боевого товарищества.
К сожалению, не все они, мои бывшие коллеги-газетчики, вошли в Книгу памяти Украины «Победители», посвященную Луганщине: пропущен Тарасенко, нет Поддубного, да и Заглодин вошёл лишь благодаря настойчивости жены – выходила, добилась, убедила тех, кто составлял списки.
Жадану повезло больше. На стр. 325 читаю: «1921 г.р., участие в ВОВ 06.1941 - 05.1945. старшина 2 ст. 3 берегового радиоотряда ЧФ. Harp. орд. Отечественной войны 2 ст., Красной Звезды, мед. «За оборону Кавказа», юбилейными. Умер в 1999 г. Похоронен в пгт Белокуракино». Это всё о нём, Илье Григорьевиче, приземистом крепыше, порывистом, до последней кровинки преданном газетному делу, умевшем из, казалось бы, самой захудалой информации сделать «изюминку» и так и не приучившего называть себя только по имени. Мы же, мол, не чинуши какие, а у пишущей братии, невзирая на возраст, все запросто: Илья, и на «ты».
Несмотря на то, что собкорствовал в областной газете, из «районки» не вылезал, днюя, а зачастую и ночуя там, на брошенных на стулья старых газетных подшивках. О войне говорил скупо, неохотно, однажды, правда, под чарку разоткровенничался. Радиоотряд получил задание запеленговать вражескую подлодку, топившую наши транспорты. Как поощрение, объявили: кто даст координаты - правительственная награда.
- Наша смена и вычислила субмарину, ну а дальше просто: самолет, глубинная бомба... Каждому - по Красной Звезде. А-а, - отмахивался, - да чего там интересного, война – та же работа, за то, Мыкола, я в те годы, – а что, молодость, любовь, – такие стишата кропал! Ну, например, это... новогоднее послание девушке. Всё сейчас не упомню, а концовка:
«...Ты мой стакан своим Слегка потрогай, И мы с тобою Будем заодно».
Неплохо, а? Да не бахвалюсь, его братишки-краснофлотцы из «дивизионки» вырезали, отсылали невестам, женам, заочницам. Как-нибудь, по трезвому, весь стих вспомню и расскажу.
Не вспомнил, и не рассказал. Как не вспомнили-не рассказали о нём даже необходимейшего составители тома, переиначив и дату смерти, и «утаив» орден Дружбы народов, которым был награжден уже в мирное время, и которым так гордился.
А как не вспомнить других своих поселковых, носившим на груди по праздникам целые «иконостасы» наград, кого «районка» приглашала накануне Дня Победы на свои встречи: Похила Лукьян, Варава Александр, Тарасенко Степан, Абросимова Фаина, Силаев Петр... Было, конечно, их больше, намного больше, однако эти как-то прочно сидели в «обойме»: их не приходилось упрашивать, они знали, что от них требуется, знали, что сказать и как сказать. Другие... Далеко не все охотно шли на встречи, замкнувшись напрочь в себе, отказываясь ворошить пережитое, выплескивать на газетные страницы боль.
Таким вот был Чередниченко Николай Порфирьевич, тогдашний председатель «Межколхозстроя». Всегда строен, подтянут, приветлив, а ещё скромен, не любитель высовываться по райкомам и обкомам – может, потому и трудовые награды обходили, – за то боевым позавидовал бы не один фронтовик. Совершенно случайно узнал, что с войны, которую прошагал старший сержант от первого до последнего дня, возвратился с орденом Отечественной, двумя - Славы, медалями «За отвагу» и «За освобождение Праги».
- Да что рассказывать? - улыбался мягко, непонимающе. - Нас убивали, мы убивали - на то и война. Пиши лучше о том, как строим. Хоть и с недоделками всякими, но строим, а не валим - это главное. А что тревожит... – доверительно понижал голос. – Ну, наше поколение, положим, ещё правильное, человечное, может, потому что горя много узнали, ваше тоже... Но вот вглядываюсь в тех, которые нас и вас подпирают... Не все, конечно, однако изрядно... что волчата голодные у обглоданной кости – упаси боже тронуть! СО-Страдания - вишь, слово-то какое, о помощи кричащее - они не знают, чужая боль им неведома, словно мутанты какие. Вот и подумаешь часом: удержится ли на них держава, которую отстояли такой ценой?..
Спустя десятилетия думаю: а ведь не случайно тревожился Порфирьич. И ведь не философ, не нынешний модный экстрасенс, а сельский мужик остро чувствовал, прозорливо предсказывая день грядущий.
И таким же не бахвалившимися фронтовым прошлым знавал и случайного своего знакомца дядю Семена (ни фамилии его не выпытал, ни отчества), ещё десятилетия два назад одиноко посиживавшего летней порой под штакетиной подворья на лавочке, у дороги. Наезжая из райцентра в родное село, я всегда выбирал шлях не через Шевкуновку и сады Поповки, где накатанный проселок был короче и глаже, а через село Рудово, где и проживал дядя Семён у дочери. В середине девяностых, когда раскурочили там всё, что можно, умыкнув даже ведро с цепью с воротка глубокого, известного на весь район вкуснейшей ключевой водой колодца, что у автобусной остановки, рядом с дядей Семёном всегда стоял деревянный жбан с ковшиком, из которого он и пригощал уставших подорожних родниковой влагой.
Так, урывками, вскользь, знал я, как при отступлении, когда творилось невообразимое, когда вражеские танки поперли по выжженному ржаному полю на нашу пехоту, чудом спас ему жизнь друг-односельчанин, с которым вместе призывались, выдернув вместе с тлеющей шинелью из-под гусеницы, и сам под неё угодивший. Как уже после войны, когда дядя Семён председательствовал в сельхозартели на Новопсковщине, бухнулась ему в ноги вдова, жена того самого друга, Христом Богом умаляя отпустить в город сынишку – тогда, если кто помнит, с этим было строго. И он отпустил, скрепя сердце, выдал положенную справку, хотя видел, чувствовал, не притрётся тот к городской жизни, что спустя год и случилось. Дядя Семён разыскал паренька, отправил учиться на агронома, помогал всем, чем можно, его матери, и ему, и ещё успел дождаться дня, когда тот стал известным на всю область аграрием, признанным знатоком земледелия. Хоть этим-то облегчил горькую, всю жизнь саднившую боль памяти и о 41-м, и о том, кто завещал ему жить после себя.
Вот и о Григории Шкляре вспомниться, ценой собственной жизни спасшего от неминуемой гибели нашего земляка Егора Левенца, бывшего механика-водителя танка. Неоднократно встречался с Егором Михайловичем, когда он работал на Босовском хлебоприёмном пункте. Припоминаю его глуховатый голос и рассказ, за что получил звезду Героя:
- Дело уже в Польше было, в феврале 45-го. К исходу дня получили приказ во что бы то ни стало удержать рубеж – прорвалась вражина из Шнайдемюльской группировки. Бой был жестокий, и вот представь себе: ровное заснеженное поле и нам в лоб снаряд из замаскировавшейся самоходки. Три члена экипажа ранены, заряжающий Яша Войчинников убит, танк тоже ранен, горит. Ладно... Как-то все же выбрались, сбили пламя и с себя, и с машины, перевязали друг дружку, в кювете залегли. А морозец поджимает, вдобавок метелит, ночь, и на помощь ремонтников-эвакуаторов надежды мало: рация молчит и как заметить нас, когда кругом белым-бело. Сальников, командир наш, легко ранен, принимает решение добираться в расположение части за помощью, мы с Жорой Шкляром, радистом-пулеметчиком идти не можем - задело ноги. Ладно… Темень, лежим затаившись, и вдруг, почти что рядом – прыг-прыг лучики карманных фонариков – пьяная ватага вражины шастает, решив поживиться трофеями, потрошит карманы убитых. Только к нам, я – очередью автомата, Жора – гранатой. И себя подорвал, и врага, а меня, выходит, спас. Так-то... Под утро уже вытащили меня на себе санитары. А о том, что мы все же выстояли, истребив целую колонну противника с техникой и живой силой, узнали уже из фронтового «Гвардейского знамени...».
Давненько нет Левенца - умер и похоронен в Миргороде на Полтавщине, куда уже стареньким забрали родные, – но каждый год вместе с белокуракинцами тоже в парке на празднике Победы, навечно застыв на Аллее Славы бронзовым бюстом. И, как подумается, сколько людей приходит в этот день на поклон на такие Аллеи, к братским могилам, к памятникам и обелискам, приходит по зову памяти, а среди них и те, кто до сих пор, несмотря на многие десятилетия и полученные давным-давно «похоронки», все же надеются, ожидая с войны своих мужей, сыновей, братьев... Сколько жива была мама, всё ждала, так и не могла поверить, смириться с мыслью, что её старший брат капитан 132-го кавполка 30-й кавдивизии Кожевников Иван Никитич погиб в октябре 42-го. Не дождалась.
А вот у Веры Луганской, крестьянки из старобельського села Титаровка, отец нашёлся. Спустя шесть десятилетий после войны. А до этого каждый год в День Победы сельский голова, зачитывая на митинге имена не вернувшихся с войны односельчан, обязательно вспоминал и лейтенанта Сергиенко Петра, погибшего в сентябре 41-го. Оказалось, жив, в Австралии, там у него семья. Но... найтись-то нашелся, однако сколько не пыталась Вера Петровна дознаться, что же случилось с ним в первые месяцы войны, да и после, и почему молчал все эти годы - тщетно. Потому радость её горькая, о чем сужу по заключительным строкам письма, которое она мне прислала: «До того обидно, лучше бы совсем не знала, что отец жив. Ведь он перевернул мне всю жизнь, сколько всего лезет в голову, не сплю, бывает, ночами. Впрочем, Бог ему судья, пусть доживает, как может...».
И ещё судьба. Лет двадцать наезжая в Троицкий район, если то было по пути, не упускал случая навестить в Новочервоном своего доброго советчика и старшего друга Шамрая Федора Ильича. Бывая в их с Татьяной Васильевной хлебосольной хатке, всегда ощущал самый радушный прием; чем бы ни занимались, все отставят, и вот уж – стол с нехитрыми разносолами и остальным-прочим, без чего не обходится задушевная беседа, и знакомо-зазывное: «Проходи, располагайся, будь, как дома!» Я и был. И сколько говорено-переговорено всякого за те наезды, в том числе и о войне.
Повезло Ильичу, и домой вернулся в целости – в числе всего троих ребят десятиклассников - на фронт-то уходило четырнадцать – а сколько раз мог запросто оказаться среди них. И, когда шёл морской пехотинец в штыковую атаку на Мекензиевых высотах под Севастополем, и когда минером обезвреживал акваторию Черного моря, и когда в один из последних дней первого года войны, выполняя приказ, доставил со дна оврага, разделявшего наши и чужие позиции, объёмистую флягу с водой, каждая капля которой была бесценной. И не ночью, как обычно это делалось, а при свете дня, на глазах у врагов, потому как та вода требовалась раненным позарез.
Как-то весной, уже через много лет, Федору Ильичу довелось побывать на месте былых сражений. Безошибочно определил место, где проходила в памятном декабре линия обороны, тот овраг. Однако некогда полноводную криницу под кустом сирени едва нашел - заилилась, едва-едва пробиваясь к свету ключиком слабеющего родничка. А на память увез оттуда ветку сирени, засушил и хранил в книге.
- Знаешь, – однажды голубоглазо зыркнул на меня, доверчиво приобняв за плечи. – Не знаю почему, но с той поры каждую ночь накануне Дня Победы мне снится ветка сирени. Будто иду, а с её цветков капля по капле – кровь. Право, не иначе, что-то языческое во всем этом, однако я, – признавался, – в эти штуки верю – с природой-то мы одно целое, так?..
И вот каждое 9 Мая к обелиску, как дань памяти обо всех, кто погиб за Отечество, обязательно кладу ветку сирени. Теперь и я...
Відбувся районний фестиваль футболу, присвячений Дню Перемоги
З метою активізації фізкультурно-спортивної роботи в закладах освіти району, популяризації футболу серед учнів 5 травня на спорткомплексі «Здоров`я» відбувся районний фестиваль футболу, присвячений 73-й річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У ньому взяли участь 42 команди шкіл району. Розпочалося свято урочистим звучанням Гімну України, підняттям Державного прапору та привітаннями Білокуракинського селищного голови Сергія Сірика, головних спеціалістів з питань молоді та спорту райдержадміністрації та Білокуракинської селищної ради Миколи Пономаренка та Анатолія Кривулі, директорів шкіл. Всі вони побажали юним спортсменам гарної гри, прихильності фортуни та перемоги.
Усі команди було поділено на групи, згідно вікових категорій. Особливістю цьогорічного фестивалю стало те, що в футбол грали 10 команд дівчат. За результатами матчів призові місця розподілилися наступним чином. Серед учнів 4 - 6 класів неповних середніх шкіл перемогу здобула команда Лизинської школи, почесне друге місце у учнів Олексіївської школи, третє – у футболістів Паньківської школи. Серед спортсменів 4 - 6 класів середніх шкіл «золото» у футболістів Лозно-Олександрівської ЗОШ, «срібло» - у команди Білокуракинської ЗОШ №1, «бронза» - у нещеретян. У футбольних баталіях серед учнів 7 - 9 класів середніх шкіл призові місця розподілилися наступним чином: І – Лозно-Олександрівська ЗОШ, ІІ – Мирненська ЗОШ, ІІІ – Білокуракинська ЗОШ №2. Серед неповних середніх шкіл команди учнів 7 - 9 класів були розподілені на хлопчачі та дівчачі. Серед хлопців перше місце у команди Шапарської ЗОШ, друге – Тимошинської, третє – у Олексіївської ЗОШ. Серед дівчат-футболісток сильнішою виявилася команда Шапарської ЗОШ, трохи поступилася їй команда Дем`янівської ЗОШ, і третіми стали дівчата з Олександропільської ЗОШ. Команди учнів 10 - 11 класів також представляли як хлопці, так і дівчата. Серед жіночих команд найсильнішими виявилися вихованці Білокуракинської ДЮСШ, друге місце у дівчат з Білокуракинської ЗОШ №1, третє – у павлівчанок. Серед хлопців перемогу вибороли футболісти Білокуракинської ЗОШ №1, ІІ місце у Білокуракинського аграрного ліцею (команда №1), третє також у ліцеїстів, але з другої команди.
Закінчилися футбольні баталії нагородженням переможців та призерів фестивалю кубками та грамотами, частуванням польовою кашею та щирим спілкуванням.
Купив на базарі редиску - 45 грн./кг. На вигляд редиска гарна, велика, яскраво червона, чистенька, аж блищить. Вдома почав її обчищати... Розрізав, а вона всередині чорна-пречорна і водяниста. Ні смаку, ні запаху. Перепробував всю - майже вся чорна. Викинув у сміття.
Так що не купуйте редиску в торгашів на базарі! Бо невідомо, де вони її беруть, хто її вирощує і чим поливає. Бо, як видно, контролю за якістю продуктів у нас немає ніякого. Багато хто вже отруївся ранніми овочами, купленними на місцевому базарі. Краще вирощуйте своє на власному городі...
програма події, телеканал ЛОТ, всі випуски, сюжети, Луганське обласне телебачення, канал UA:Донбас, українське, репортаж, Білокуракине, Білокуракинський, портал, сайт, відео, видео, новини, програма, юрий ромасюк, елена зверхановская, олена зверхановська, юрій ромасюк, про Білокуракине, сюжети, репортер, последние новости, за травень, май 2018 года, события
